Військова агресія росії кардинально міняє уклад життя навіть віддалених тилових міст, а постійні вимкнення електроенергії через її брак змушують місцеві громади шукати нові шляхи розвитку. Про це розповів міський голова Долини Івано Франківської області Іван Дирів в інтерв ю, яке публікує https://decentralization.ua/news/18297 Друкуємо його скорочену версію.
Можна сказати, що ще за радянських часів місто Долина Івано-франківської області було попереду більшості інших українських міст у тому, що стосувалося енергозабезпечення. Адже на місцевій бавовняно-прядильній фабриці була власна електростанція, що забезпечувала електроенергією не тільки себе, але й усе місто. З того часу пройшло багато років, і молоде покоління вже не пам’ятає ані цієї фабрики, ані електростанції. Але завдяки своїм ініціативам у галузі електрозабезпечення Долина, як і раніше, попереду інших. Тільки тепер Долинська міська рада піклується вже не лише про себе, але й про понад двадцять сіл, що приєдналися до неї.
«Енергоострів» у трьох режимах
Як змінилася громада за час повномасштабного вторгнення?
– Я би почав з іншого питання: як громада змінилася внаслідок реформи децентралізації? Бо з цього все почалося. Раніше ми думали лишень про місто з 20-ма тисячами жителів, яке мало кілька комунгоспів і кілька дитячих садочків. А тепер ми – величезна громада з 22-х населених пунктів, у яких мешкають понад 50 тисяч осіб. Так, у нас додалося проблем, бо ми взяли і сферу освіти, і сферу медицини, і водоканал з його вічними проблемами. Ми тепер стикаємося з викликами зовсім іншого масштабу. При цьому візьміть до уваги, що ми – «карбонова» громада…
Що означає – «карбонова»?
– Це означає, що на нашій території багато років поспіль ведеться видобуток горючих копалин, головним елементом яких є карбон. Це насамперед нафта, природний газ, торф, вугілля тощо. Так-от, десь з 2008-го, з 2009-го років ми завжди дивилися у бік «декарбонізації». Саме у 2009 році наша громада стала підписантом угоди мерів щодо запобігання кліматичних змін. Здавалося б, нащо нам це все, коли у нас, можливо, більше за всіх викопного пального? Але час показав, що ми обрали вірний напрямок, що ми рухаємося туди, куди треба.
Куди ж вдалося дістатися на шляху «декарбонізації»?
– Ми багато зробили, щоб перейти на альтернативні джерела енергії у сферах термомодернізації, енергоменеджменту, енергозбереження тощо. У 2021-му, коли я став головою громади, ми підписали наступний етап угоди мерів, що охоплює період до 2030-го року. У рамках цього етапу ми розробили план дій сталого енергетичного розвитку та стали учасником Європейської енергетичної відзнаки. Це система управління якістю та сертифікації для муніципалітетів і регіонів. Ну, а з повномасштабним вторгненням до всіх інших викликів, додався ще й дефіцит електроенергії. У першу зиму повномасштабної війни ми готові були платити будь-яку ціну за електроенергію, але її просто не було. Цієї зими виклики будуть ще більшими, але й ми почуваємося набагато сильнішими. Тепер ми вже можемо жити, так би мовити, у режимі, «енергоострову».
«Енергоострову»?
– Саме так. Разом з колегами з компанії «Нафтогазбудінформатика» з Києва ми тепер розробляємо проєкт створення сотової енергомережі у нашій громаді. Це має бути пілотний і показовий проєкт, який можна буде потім поширити на всю Україну. Я маю на увазі систему, яка мала би об’єднати у собі, з одного боку, всі об’єкти генерації енергії: від біологічної до сонячної, вітрової, газової. А з іншого – всі категорії споживачів: від звичайних домогосподарств до об’єктів критичної інфраструктури, тобто лікарень, шкіл, водоканалів тощо. Це і є так звана сотова енергомережа, що має працювати у трьох режимах роботи.
Розкажіть, будь ласка, докладніше про ці режими.
– Перший – це, грубо кажучи, коли все добре. Ми виробляємо певну кількість електроенергії, і певну кількість споживаємо. Коли чогось не вистачає, беремо енергію із загальної мережі. Другий – це коли все відбувається так, як зараз: тобто ми подаємо електроенергію, вироблену нашою мережею, у ті точки, які тимчасово відключені від електропостачання. Третій – коли світла немає ніде, у цілій громаді. Тоді з’являється певна пріоритетність і певній графік постачання світла. Для цього ми вже забезпечили багато об’єктів нашої критичної інфраструктури генераторами. А минулого року ввели в експлуатацію першу комунальну сонячну електростанцію. Зараз їх у нас дві.
Комунальні електростанції
Комунальну електростанцію? Ви будуєте за кошти місцевого бюджету сонячні електростанції?
– Саме так. Одна – невеличка, на 16,2 кВт, цього достатньо для того, щоб, наприклад, забезпечити електроенергією дитячий садочок. Друга набагато більша, потужністю 140 кВт, її збудовано на очисних спорудах водоканалу. Ці споруди тепер повністю енергетично незалежні.
Чому громада вирішила заживити саме очисні споруди?
– Бо без багатьох речей можна прожити, а без води і каналізації – ні. Зараз ми маємо надлишок електроенергії, яку виробляє ця станція, і ми продаємо її у мережу, тим самим трошечки допомагаючи державі у скрутний час. Про дві електростанції вам вже сказав. А третю сонячну електростанцію ми будуємо на нашому водозаборі. Її потужність – 120 кВт, а вартість побудови – 4,7 млн грн.
За скільки років повернуться ці кошти?
– Якщо говорити за прикладом даних зі станції нашого водоканалу, яка виробила вже 64,78 мегават-годин електроенергії за півроку роботи (а один кіловат коштує трохи більше 8 гривень), то вийде, що вона заробила понад півмільйона гривень. Це при теперішніх цінах на електроенергію. А у майбутньому ціни ж однозначно будуть рости. За рік вийде мільйон. Виходить, що термін окупності електростанції приблизно становитиме 4,5 роки. Але тут треба наголосити, що йдеться не стільки про гроші, скільки про енергетичну безпеку, забезпечення гарантованого водопостачання, гарантованої роботи лікарні тощо.
З критичною інфраструктурою все зрозуміло. А як же бути з домогосподарствами?
– Ми бачимо чудовим рішенням для домогосподарств створення енергокооперативу. Ми би на певних умовах надавали їм сонячні станції, інвертори, акумулятори. Якусь частину електроенергії вони б використовували безоплатно для своїх потреб. А надлишок чи іншу частину віддавали би в енергокооператив. У мене є навіть приблизні розрахунки, і, скажу вам, виглядають вони комерційно доволі привабливо.
Кожна «крапля» електроенергії важлива
Чи варто робити акцент на енергетичній безпеці, якщо у 60 кілометрах від вас знаходиться Бурштинська теплоелектростанція?
– Власне, тому і треба. Через російські обстріли станція працює з перебоями, і у Бурштині через це намічається справжня гуманітарна катастрофа. Адже там все опалення завжди йшло централізовано від станції. Тобто технологічну воду, якою охолоджували різноманітні системи Бурштинської ТЕС, відправляли по трубах у будинки містян. У Бурштині через це немає жодної котельні – ані у дитячих садочках, ані у школах, ані у лікарнях, ані навіть у житлових будинках. Там все завжди було централізовано. Власне, завтра ми збираємося на позачергові збори голів громад Прикарпаття – членів регіонального відділення Асоціації міст і будемо намагатися разом шукати вихід із цієї ситуації. Я, власне, буду презентувати свої напрацювання. Бурштину зараз, як ніколи, треба допомогти.
Чому ви робите ставку саме на сонячну енергію? Вітряна, водна тощо є менш вигідними?
– Так. Сонячна – найдешевша. З іншого боку, вітрова енергетика дасть нам можливість менше залежати від ясних днів узимку. Але вітряки коштують дуже дорого. Швидко цього не зробиш, й інвестора під ці справи знайти дуже непросто. Але є ще один дуже перспективний вид енергетики. На території нашої громади дуже багато нафтових свердловин, які відпрацювали свій ресурс і вже не використовується. Ми зробили розрахунки разом з Івано-франківським університетом нафти і газу за підтримки фінського фонду NEFCO щодо можливості використання геотермального тепла. Що ближче до центру землі, то тепліше. І це тепло, «добуте» глибоко під землею, цілком можна використовувати. Мало того, у Китаї вже використовують енергію гравітаційного поля Землі. Підвішують якийсь вантаж і опускають на глибину. Він опускається й обертає генератор.
Виходить, що всі громади повинні будувати сонячні електростанції, щоб стати енергонезалежними?
– Не обов’язково, бо всі громади мають різні умови. У когось є торф, у когось біогаз… Універсального рецепту немає.
У вас, до речі, є гірські річки. Чи не думали ви поставити на них малі гідроелектростанції?
– Ну, у нас їх насправді не так вже й багато. Тут на нас вплинула ситуація, що склалася у сусідній громаді. Там гідроелектростанція фактично знищила всю довколишню природу: річку, грубо говорячи, запхали у трубу. Люди поставилися до цього дуже негативно, тому у нас навіть чути не хочуть про гідроелектростанції. Разом із цим я знаю, що у Швейцарії є проєкти, які не шкодять природі. Одним словом, ми ще упритул не займалися цією темою, хоча є ідея будівництва нового водозабору без затрат електроенергії. Між двома громадами є досить великий перепад висот, близько 140 метрів, тому вода може надходити «самотьоком». До речі, ми маємо також напрацювання з будівництва джерел сонячної, вітрової, газової енергії.
Газової? Що мається на увазі?
– Я маю на увазі так званий супутній газ, який завжди є там, де нафта. На території нашої громади цього супутнього газу досить багато. Лише минулого року наші підприємства виробили близько 135 мільйонів «кубів». Чому ж не використати такий ресурс для додаткової генерації!? За даними «Укренерго», росіяни знищили близько 9 гігават різноманітних генеруючих потужностей. Тепер кожна «крапля» електроенергії важлива. Тому ми вже шукаємо інвесторів, які могли би взяти участь у проєкті спільно з Долинською міською радою. Також ми передбачили своїми рішеннями і вже надали в оренду підприємцям три земельні ділянки. Першу, на 27 гектарів, – біля нашої підстанції, що має установку на 110 кВт і дає енергію місту. Там вже заплановано дві черги будівництва сонячних електростанцій по 2 МВт кожна. Друга ділянка – близько 100 гектарів у селі Підбережжя. Там завжди сильний вітер, і ми сподіваємося, що нам вдасться там з часом розвинути вітрову енергетику. Одна з наших сусідніх громад, до речі, вже має 4 вітряки. Повинна вийти дуже цікава система: взимку у нас сонця менше, а вітру більше, а влітку навпаки.
За радянського союзу у Долині була бавовняно-прядильна фабрика, яка мала свою електростанцію і забезпечувала місто світлом. Яка доля цієї електростанції?
– На жаль, вже давно немає ані бавовняно-прядильної фабрики, ані тої електростанції. У 1990-ті все це розікрали, розтягнули, порізали на металобрухт. Зараз ділянку, на якій була фабрика, ми плануємо віддати під будівництво підстанції потужністю 110 кВт.
П’ять років окупності – непоганий термін. Чи ви вже намагалися шукати інвесторів?
– Це ж непростий, а часто і нешвидкий процес. А нам треба на вчора, розумієте? Тобто ті громади, які не бояться вкладати свої ресурси, я думаю, що вони у виграші. Звісно, ми шукаємо інвесторів. От днями, наприклад, я приїхав із Варшави, де був форум з відбудови медичної інфраструктури України. До цього був у Берліні. І там і там я мав певні переговори.
Розмовляв Дмитро Синяк
