Кілька днів тому ми перегорнули чергову велику круглу дату у цій війні – 1000 днів війни. У зв’язку із цим соціологи провели опитування, яке засвідчує – серед українців посилюються настрої закінчити війну «за будь-яку ціну», лиш би отримати передишку у довготривалій та виснажливій боротьбі за виживання. Чи справді це так, ми запитали у відомого українського соціального психолога, професора Вадима Васютинського. Ось що він нам розповів:
Втома є закономірною після будь-яких бурхливих подій. Історія попередніх Майданів показує, що масова свідомість не може бути весь час на піку. Так є у всьому світі. Ми мали таку ейфорію на початку війни, десь до квітня-червня 2022 року, воно було зумовлено тим, що минула перша загроза, коли здавалось, що все пропало та ЗСУ отримало перші успіхи. Тоді рівень патріотизму зашкалював за 90%. Якби військові події складались трохи успішніше, то ця ейфорія могла затягнутись, але воно сталось не так, склався певний застій у війні, лігія фронту принципову не міняється. І в такій ситуації, коли лінія фронту понунеться, то настає виснаження. Відтак ми не мали шансів відпочити. Тому втома наростає, а це не сприяє оптьимізму. Але цифри, які показують соціологи показують, що в суспільстві все ж переважають патріотичні настрої, не піддаватись та віра в перемогу.
І тут ми маємо дві тенденції: з одного боку віра в перемогу переважає, а з іншого – вона знижується. І це породжує таку складну ситуацію, коктейль настроїв, які швидко міняються навіть протягом дня, коли одне повідомлення додає оптимізму, а друге – виснажує.
Пане Вадиме, здається війна охоплює всі сфери життя, однак пнри тому, чи залищаються в Україні люди, яких війна так бт мовити не стосується, чи це просто їх ілюзія?
Звичайно, залишаються, я уникаю таких слів, як «завжди», «ніколи», «ніхто». Бо є якихось пів відсотка людей, які не знають, що в Україні йде війна, чи вони створюють ілюзію, що нічого не відбувається. Їх більше на Заході тому що вони далі від театру воєнних дій. Як психолог, я їх не засуджую – люди не мають такого ресурсу і тому відгороджуються від тих подій. Якоюсь мірою їм вдається, якоюсь – ні.
Разом з тим є окремі люди, які періодично попадаються чи то на якихось симпатях чи діях, які допомагають ворогу. Не скажу, що їх багато, але як так виходить, що їх ніщо не пробиває і вони стають на шлях колаборації з ворогом. Часто – всупереч власним інтересам.
Якщо говорити спрощено – то це проблема ідентичности, з цим живе кожна людина, але переважно не задумується, аж поки не виникне загроза. І в такому випадку вона вилазить. За багатьма соціологічними даними на підконтрольній території було до 15% людей з проросійською орієнтацією. Це не конче уродженці росії, а й українці, які піддались русифікації і які мають комплекс меншовартості, хто для неї ми і хто свої. Такі люди є і у Львові, які б хотіли бачити російських асвабадітелей. Люди, які перейняті певною ідеологією ставлять ідеології вище життя. Вони вважають, що якщо українці не здалися, то самі винні. До 2014 року більша частина українців була згодна на численні компроміси, однак внаслідок нападів росії, більша частина посунулась в бік проукраїнських поглядів, а менша – в бік проросійських. Щоправда, коли почалось велике вторгнення, то оті 15% проросійських сильно змаліли. Правда тут немає конкретних даних, але за моєю інтуїцією їх стало відсотків 5%. Але зараз їх кількість відновилась до 8-10%.
Розмлвляв Олександр Сирцов